Гібридна диктатура багатіїв: Як 8 мільярдів людей програли 3000-ом мільярдерам?
Термінологія
У сучасному світі немає такого терміну як “гібридна диктатура багатіїв“ не існує на офіційному рівні, по суті я - автор статті, поясню що цей термін означає. Сучасна архітектура управління зазнала трансформації, перетворившись на те, що тут я визначаю як гібридну диктатуру багатіїв (тобто надбагатих верств населення/вищого класу). Ця система характеризується не формальним скасуванням демократичних інститутів, а їхнім глибоким внутрішнім переродженням, де реальні важелі управління переходять від електорату до вузького кола мільярдерів, мільйонерів і інших багатіїв. На відміну від класичних автократій минулого, ця диктатура функціонує через складні механізми фінансового домінування, технологічного контролю та медійної маніпуляції, що дозволяє їй зберігати фасад легітимності, одночасно просуваючи інтереси надвузької еліти, яка стає дедалі більш відірваною від потреб більшості людства. В цьому і є різниця “гібридної диктатури багатіїв“ від тієї ж плутократії, в якій влада належить найбагатшим представникам класу, “гібридна диктатура багатіїв“ - є саме гібридною формою диктатури, оскільки фактично багатії не займають владних посад, однак здійснюють керування державними ладами і світом гібридно, подібно до способу ведення гібридної війни.
Сама ж плутократія, проблеми якої ми будемо торкатися у цій статті, уявляє з себе систему, де політична влада належить або визначається найбагатшими членами суспільства (за грецькими коренями ploutos “багатство” + kratos “влада”). Це, зазвичай, проявляється в сформуванні уряду групою людей через їхні статки і закріплюється здатність впливати на владу. Багатство при плутократії стає фактичним квитком у політичну сферу, тобто без значних коштів кандидати мають мало шансів, або ж взагалі не мають. Плутократія часто супроводжується глибокою економічною нерівністю, а вплив на уряд іноді здійснюють неформальні групи, фонди, лобісти та компанії. Плутократія також часто супроводжується клептократією.
“Тіло“ й сутність проблеми
У 2025 році статки мільярдерів зросли на 16%, до $18,3 трлн. Міжнародне об’єднання Oxfam, метою якої є розв'язання проблем бідності та пов'язаної з нею соціальної несправедливості, визначає ситуацію так:
За оцінками організації Oxfam, ймовірність того, що мільярдер займе політичну посаду, у 4 000 разів вища, ніж у пересічних громадян. Результати опитування «World Values Survey», проведеного у 66 країнах, показали, що майже половина опитаних вважає, що багатії часто купують перемогу на виборах у їхній країні.
Станом на 2025 рік сукупні статки мільярдерів досягли історичного піку у $18,3$ трильйона доларів (за іншими оцінками — до $25,4$ трильйона доларів), продемонструвавши зростання на 16% лише за останній рік. Це зростання відбулося втричі швидше, ніж середній показник за останні п’ять років, що свідчить про прискорення процесу олігархізації світу. Особливо після 2020 року, спостерігається безпрецедентна концентрація капіталу, яка перетворила багатство на прямий інструмент політичного впливу. Мільярдери більше не просто впливають на політику ззовні через лобізм; вони самі стають державою, купуючи медіа-платформи, космічні технології та навіть судові імунітети.
Всього 12 найзаможніших людей мають більше статків, ніж половина людства, а спільний приріст статків мільярдерів минулого року міг 26 разів ліквідувати крайню бідність. При цьому досягається зростання нерівності: дослідження (до прикладу дослідження “Does wealth inequality matter for growth? The effect of billionaire wealth, income distribution, and poverty“ Сутірта Багчі і Яна Свейнара) показують, що концентрація багатства у верхівці стає бар’єром економічному зростанню, але цей ефект проявляється в основному через політично пов’язаних багатіїв. Бум мільярдерства співпав із спрямуванням політики на їх користь: податкові пільги для корпорацій, послаблення контролю за концентрацією власності, лобіювання технологічної галузі тощо.
Головний висновок, який випливає з нашого дослідження, полягає в тому, що економічні еліти та організовані групи, які представляють інтереси бізнесу, мають значний самостійний вплив на політику уряду США, тоді як масові групи інтересів та пересічні громадяни мають незначний або взагалі не мають самостійного впливу.
Багатії та крупні компанії лобіюють вигідні собі рішення (податкові пільги, регуляторні умови тощо) в обмін на політичні пожертвування і підтримку. Стаття “The Science of Power: Billionaires, Elites, and Social Mobility“ Річарда В. Рівза, старшого наукового співробітника-нерезидента у відділі досліджень з питань державного управління та старшим науковим співробітником у відділі економічних досліджень Брукінгського інституту (інформація про нього взята звідси), дає таку оцінку:
По-перше, «активізм мільярдерів» може спотворити політичний процес. Можливо, ви прагнете різкого зниження податків або скорочення соціальних виплат; можливо, ви хочете легалізувати одностатеві шлюби. У будь-якому разі, ви, ймовірно, не хочете, щоб на ці рішення так сильно впливали величезні грошові вливання від кількох окремих осіб.
Згідно з даними звіту Oxfam за 2024-2025 роки, багатство мільярдерів з 2020 року зросло на 81%, тоді як економічний стан майже половини населення світу стагнував або погіршився. Цей приріст не є випадковим наслідком ринкових процесів; він є результатом цілеспрямованого політичного вибору, включаючи зниження податків для супербагатіїв, послаблення антимонопольного законодавства та пряме державне стимулювання секторів, де домінує великий капітал, таких як штучний інтелект та хмарні технології.
Станом на січень 2026 року, за даними Visual Capitalist, топ-20 мільярдерів контролюють більше багатства, ніж ВВП Франції. Серед них трампіст Ілон Маск ($714.2B) (згадується в файлах Епштейна, як людина що цікавилася його послугами), Ларрі Пейдж ($257.7B) (співзасновник компаній «Google»), трампіст Джефф Безос ($251.4B) (засновник, виконавчий голова, а також колишній президент і генеральний директор компанії Amazon) (згадується в файлах Епштейна, також згадується, що його компанія масово порушує права робітників), трампіст Ларрі Еллісон ($242.6B) (засновник і голова корпорації Oracle), Сергій Брін ($237.8B) (розробник пошукової системи і співзасновник компанії «Google»).
За даними Washington Post, топ-20 мільярдерів США витратили майже $5 млрд на вибори з 2015 по 2024 рік, з чітким партійним поділом: багато мільярдерів підтримують республіканців (Міріам Адельсон, Кеннет Гріффін). Ілон Маск витратив майже $300 млн на підтримку Трампа у 2024 році (до слова, за ці гроші можна було б врятувати приблизно 300 000 життів, витрачаючи ці гроші на боротьбу з малярією, 100 000 людей вилікувати від пневмонії або діареї, провести 3 млрд курсів дегельмінтизації, провести десятки тисяч вакцинацій). Величезна наявність багатіїв у політиці, призводить вже до державної політики, що сприяє багатим, наприклад, зниженню податків.
В останні роки світова геополітика все більше зіштовхується із протистоянням держав проти олігархів, але саме плутократія залишається впливовим чинником глобальної нестабільності, за визначенням Нікхіла Калянпура у статті “Twilight of the oligarchs“.
Політичний дефіцит, що виникає внаслідок такої концентрації, створює умови для того, що називають “wealthification”. Все це перетворює демократичний процес на "олігархічний аукціон", де результати голосування визначаються обсягами фінансування виборчих кампаній.
Вплив багатіїв доповнюється законом «склеєної фортуни»: заможні особи можуть інвестувати у власну безпеку та приховане багатство. У США, наприклад, вісімсот мільярдерів володіють понад $6,2 трлн станом на кінець 2024 року. Третина їхнього багатства – прибуток від монополій, спадщини або привілеїв. Такі ресурси дають їм можливість уникати оподаткування і переносити фінансові ризики на ширші верстви.
За даними Forbes (станом на 1 березня 2026 року), у світі — рекордні 3428 мільярдерів з сукупним статком $20,1 трлн (зростання на $4 трлн за рік). Топ-10 домінують tech-гіганти: Elon Musk ($839 млрд, Tesla/SpaceX), Larry Page та Sergey Brin (Google/Alphabet), Jeff Bezos (Amazon), Mark Zuckerberg (Meta). Сім із топ-10 — tech.
За оцінками міжнародних організацій та аналітичних груп, багатство мільярдерів у 2024–2025 роках зростало швидше, ніж доходи широких верств населення; Oxfam і подібні організації фіксують значні прирости капіталу у верхньому ешелоні. Це створює матеріальну базу для політичного й економічного впливу. Розслідування (в тому числі Panama Papers) показали, як багаті особи використовують офшори для приховування власності й уникнення податків; це підриває податкові бази держав і посилює нерівність.
Як результат -
Сукупне багатство мільярдерів: $18,3 - $25,4 трлн. Це найвищий рівень в історії.
Частка мільярдерів у світовому ВВП: 14,1%. Зросли з 2,5% з 1990 року.
Кількість мільярдерів перевалює за 3000. В 2025 ця позначка була вперше перевищена.
Коефіцієнт Джині (глобальний дохід): 0,61. Це екстремально високий рівень.
Будівництво мільярдерами контролю політики та медіа
Процес концентрації влади також підсилюється через медійну експансію. Мільярдери володіють більше ніж половиною найбільших медіа-компаній світу та всіма ключовими соціальними мережами. Приклади придбання Джеффом Безосом Washington Post, Ілоном Маском платформи X (Twitter) та Патріком Сун-Шіонгом Los Angeles Times демонструють стратегію взяття під контроль "публічного майданчику". Це дозволяє супербагатіям формувати наративи, які захищають їхні статки від оподаткування та дискредитують будь-які спроби соціальних реформ.
Мільярдери володіють понад половиною найвпливовіших світових медіакомпаній і практично всіма основними платформами соціальних мереж. Наприклад, Ілон Маск (Twitter/X) та Джефф Безос (Washington Post) придбали великі медіа-ресурси. З іншого боку, у Франції мультимільйонер Венсан Боллоре (соратник русофілів Марін Ле Пен (партія “Національне об’єднання“) і Ніколя Саркозі (партія “Республіканці“)) перетворив телеканал CNews на парижський аналог трампістського Fox News.
Скупка медіа-засобів упливових осіб і спонсорство передвиборчих кампаній створюють політичні бар’єри: кандидати без потужних фінансів майже не мають шансів у великих виборах. Наприклад, у США конгресмени фактично відстежували випадки «купівлі виборів» великими донорами, а передбачувана роль грошей - очевидна проблема і загроза плюралізму.
Звіт PBS зазначає, що 100 найбагатших американців витратили понад $1 млрд на вибори, але суди часто обмежують відповідальність.
Дослідження показують, що власники соцмереж дійсно можуть впливати на погляди користувачів: після того, як Ілон Маск купив Twitter у 2022 році, регулярні користувачі цього сервісу стали дещо більш консервативними й ультраправими, почалися помітні зміни щодо расових питань та економічної справедливості, ймовірно через зміну алгоритмів та відміни маркування державних ЗМІ.
За словами експерту з питань нерівності Чака Коллінза для The Guardian:
Багатії придбали собі літаки, купили безліч будинків і маєтків, а тепер вони купують собі сенаторів і засоби масової інформації.
Такий зсув охопив користувачів із різними політичними уподобаннями, а загальна підтримка певної партії змінилася неістотно, хоч Маск і намагався просувати трампістські ідеї. Вміст на «Х» (колишньому Twitter) став більш токсичним – наприклад, поширюваність мови ворожнечі там зросла на 50%.
Водночас дослідження підтверджують: китайські та російські платформи активно використовуються владою для просування державного дискурсу.
Наприклад, аналіз відеоконтенту на Douyin (китайський аналог TikTok, розроблений компанією ByteDance) виявив понад 18 000 державних акаунтів, що опублікували 5 мільйонів роликів за рік (переважно місцевої поліції та державних ЗМІ). Ідея масової децентралізованої пропаганди забезпечила їм понад півмільйона вподобань і репостів. На світовій арені TikTok (ByteDance) також потрапляв в скандали: відзначалася присутність на платформі китайських держмедіа та зрежисованих акаунтів, потенційно пов’язаних із Пекіном.
Також, заборона TikTok, розмови про яку велися ще при першій каденції Трампа, мала на меті не тільки безпеку даних, а й стримування іноземного втручання – проте всередині США такі ж рішення стосовно Facebook чи X могли б викликати суперечки щодо свободи слова.
ByteDance (TikTok) впливає і “зомбує“ світову спільноту на користь КНР. VK і Yandex — на користь Росії. xAI (X, колишній Twitter) впливає на вибори в США на користь Трампістів.
Соц. мережі, під контролем гібридної диктатури багатіїв, використовують соц. мережі щоб зменшити увагу і розвинути РДУГ у підлітків. Вони змушують зменшувати увагу до політичних процесів, але покоління Z — найзаангажоване і найаполітичніше. Вони спеціально дезінформують ціле покоління завдяки соц мережам, і намагаються впливати погляди на життя навіть у покоління Alpha.
Соціальна мережі використовуються багатіями як інструмент пропаганди чи інформаційного впливу держав та інших осіб. Сучасні аналітики стверджують, що увага користувачів стала ключовим ресурсом для платформної економіки — і це викликає нові соціально-економічні виклики та форми впливу.
Surveillance capitalism (Капіталізм стеження) — це поняття, введене соціологинею Шошаною Зубофф з Гарварду, для опису сучасної логіки капіталістичного накопичення, що ґрунтується не на товарах чи послугах, а на зборі, аналізі та монетизації даних про поведінку людей, вона чітко описала його в своїй книзі “The Age of Surveillance Capitalism: The Fight for a Human Future at the New Frontier of Power“. Surveillance capitalism — це концепт у політичній економії, що означає широке збирання та комерціалізацію особистих даних корпораціями для отримання прибутку; він може мати значні наслідки для демократії, приватності та контролю суспільства. Дані про поведінку користувачів перетворюються на товар для продажу та таргетованої реклами. Ці дані використовуються для профілювання та передбачення майбутньої поведінки. Алгоритми визначають, що саме бачить користувач, щоб максимізувати час на платформі. Це створює економіку уваги, де людська увага — це те, що компанії продають рекламодавцям. Це частина ширшої моделі пізнього капіталізму, але з фокусом конкретно на цифрові платформи і дані. Surveillance capitalism — це реальна академічно обґрунтована концепція про те, як цифрові платформи й великі технологічні корпорації можуть здаватися «економічною системою контролю» через збір даних, прогнозування поведінки і алгоритмічне просування контенту.
Алгоритми стимулюють поведінкові звички — короткий, швидкий, емоційний контент привертає більше уваги і утримує користувачів довше. Це може впливати на концентрацію уваги й способи споживання інформації. Економіка уваги стимулює повторюване взаємодію, що може створювати залежність від коротких відео, стрічок, байтів інформації — і це має поведінкові наслідки. Дослідники уважно розглядають, як платформи цілеспрямовано або непередбачувано можуть впливати на психологічні процеси та самооцінку користувачів, особливо молоді.
Springer Nature опублікував аналіз про те, як «капіталізм спостереження» і computational propaganda (обчислювальна пропаганда) створюють загрози для демократії та політичної рівності. Ці дослідження показують, що алгоритмічні системи можуть підсилювати певні політичні меседжі, сприяти поляризації і впливати на доступ до інформації.
Наукові роботи з когнітивних наук і політичної економії показують, що платформи оптимізують увагу користувачів, використовуючи алгоритми й AI для максимізації часу взаємодії, посилення емоційного контенту,формування поведінкових звичок. Це називається економікою уваги — й вона є частиною цифрового пізнього капіталізму.
Існують наукові публікації про те, як надмірне споживання контенту та алгоритмічні системи можуть впливати на увагу, емоційний стан та когнітивні схильності користувачів. Це пов’язано з тим, як платформи налаштовані економічно, а не з наміром керувати молоддю. Також є дані про потенційні психологічні ризики (наприклад, депресія і залежність у підлітків) через надмірне використання соцмереж.
Алгоритмічні системи впливають на почуття, поведінку і думки людей, що потенційно може ставити під загрозу автономію людини. Технології, що імітують людські емоції (чат-боти, голосові асистенти тощо), можуть посилювати логіку surveillance capitalism і змінювати когнітивні структури користувачів.
Існують академічні та професійні дослідження про психологічні наслідки надмірного використання соцмереж, зокрема щодо концентрації уваги, емоційного стану та самооцінки, ці ефекти розглядаються як психосоціальні наслідки алгоритмічного дизайну, не як свідомо центрована програма
Журналістські й наукові джерела описують, що алгоритми, що оптимізують увагу, можуть сприяти постійному перегляданню емоційного контенту, підсиленню схильності бачити контент, що підтверджує вже існуючі погляди, обмеженню світогляду і критичного мислення.
Безкарність багатіїв
Коли статки окремих індивідів перевищують ВВП цілих країн (як у випадку Ілона Маска, чиї статки у $502$ мільярди доларів перевищують ВВП 117 держав), правосуддя перестає діяти універсально. Дональд Тамп зіткнувся з численними судовими справами, включаючи звинувачення в шахрайстві та сексуальних злочинах, але уникнув багатьох наслідків завдяки апеляціям. Ілон Маск мав позови щодо дискримінації та безпеки на Tesla, але продовжує діяльність. У 2026 році Лес Векснер свідчив перед Конгресом щодо Епштейна, однак доказів його причетності до злочинів не знайшли.
Файли Епштейна виявили зв’язки з мільярдерами (Білл Гейтс, Рейд Хоффман), але багато з них заперечують свою причетність до злочинів Епштейна, і наслідків для них майже не було, наприклад Кетрін Рюммлер просто пішла з Goldman Sachs, але інші, як Маск, уникли будь-якого покарання.
Оприлюднення оновлених файлів Джеффрі Епштейна у 2026 році стало черговим підтвердженням існування паралельної правової реальності для еліти. Ці документи, що налічують понад 3 мільйони сторінок, розкрили масштабну мережу сексуальної експлуатації та торгівлі людьми, до якої були залучені провідні фігури світового істеблішменту. У файлах фігурують імена Дональда Трампа, Білла Гейтса, Ілона Маска, членів королівської родини Великої Британії та високопоставлених фінансистів. Характерною особливістю цієї мережі було те, що вона використовувала філантропію як "вхідний квиток" до кола недоторканних. Епштейн створював видимість підтримки науки та культури через свій фонд (Jeffery Epstein VI Foundation), щоб купити собі місце в "колективному мозку еліти" та отримати моральне звільнення від загальних правил.
Механізм "біфуркаційної моралі" дозволяє багатіям публічно проповідувати чесноти та "політичну коректність", одночасно створюючи приватні простори, де ці норми призупинені, як це визначає стаття “Epstein/Sade: The Philanthropist as Libertine and the Secret Life of the American Elite“. Відчуття звільнення від загальних правил стає найвищою ознакою статусу. Навіть коли докази стають публічними, гібридна диктатура використовує свій вплив на Міністерство юстиції (як у випадку адміністрації Трампа, що затягувала розслідування справи Епштейна) або укладає конфіденційні угоди про врегулювання, які фактично купують мовчання закону.
Одні з найбільших прикладів безкарності багатіїв:
Попри протестні гасла («Koch Brothers = crimes against humanity»), заможні діячі рідко отримують реальні санкції. Статистики показують: у країнах із верхівковим капіталом бідні набагато частіше потрапляють за ґрати, ніж багаті. Наприклад, у США 86% засуджених за різні злочини заробляли менше $15 000 на рік до тюрми, і тільки 0,4% їхніх сімей могли сплачувати нормальну зарплату працівникам.
Водночас керівники великих фінансових установ майже не несуть покарання: під час фінансової кризи 2008 року з майже дюжини банків, оштрафованих за шахрайство, лише один топ-менеджер був засуджений і відбув усього 30 місяців ув’язнення. Бідні караються частіше і суворіше, ніж багаті.
Файли Епштейна (2025–2026 релізи) згадують Маска, Трампа, та інших мільярдерів/політиків (листи, контакти). Жоден із них не звинувачений у злочинах за цими документами. Маск публічно звинувачував Трампа у причетності до запечатаних файлів. Багатії часто уникають жорстких наслідків завдяки юристам, “settlements” і політичному впливу.
Порушення прав робітників, дискредитація профспілок і соціал-демократії, експлуатація зумерів
Однією з найбільш руйнівних форм гібридної диктатури є перехід до системи "технофеодалізму", де прибуток замінюється рентою (дохід, який отримують не за створення товару чи послуги, а за контроль над доступом до чогось). За концепцією Яніса Варуфакіса, ми більше не живемо в умовах класичного капіталізму, натомість великі технологічні компанії створили "cloud fiefs”, де вони виступають у ролі цифрових лордів. Amazon, Google та Meta контролюють не просто ринки, а саму інфраструктуру людської взаємодії, збираючи "хмарну ренту" з кожного транзакційного акту.
12 найбагатших мільярдерів мають більше, ніж найбідніша половина людства. Мільярдери сприяють цьому через монополії (18% їхнього багатства від монопольних джерел) та лобіювання проти підвищення зарплат. 60% багатства, за оцінкою Oxfam — спадщина або кронізм. З 2020 року 1% багатіїв “захопили” вдвічі більше багатства, ніж решта світу.
Gen Z стикається з низькими зарплатами і парадоксом досвіду (їх не беруть навіть з наявністю освіти, бо вимагають досвід, але досвід цей немає де взяти, оскільки ніхто не бере). Молоді люди з освітою не можуть знайти роботу за спеціальністю, оскільки роботодавці вимагають 2-3 роки досвіду навіть для найпростіших позицій, але отримати цей досвід немає де, бо вакансії початкового рівня ліквідуються або автоматизуються штучним інтелектом. Це змушує зумерів погоджуватися на важку, низькооплачувану та прекарну працю у сфері обслуговування або логістики, яка часто не відповідає їхнім амбіціям та рівню підготовки. Лише 45% представників покоління Gen Z наразі мають традиційну повну зайнятість.
Вакансії для початківців впали на 29% у 2026. У США (і не лише) вік для важкої праці знизили до 16 років для деяких робіт. Багатії впливають на ринок праці опосередковано через gig-економіку. За оцінками Міжнародної організації праці, близько 20% молоді (15–24 роки) у світі у 2023 році були NEET (не навчаються, не працюють і не перебувають у стажуванні). Молоді люди відчувають розчарування через неможливість отримати стабільну роботу чи відкладені житлові цілі. Так, зарплати покоління Z часто нижчі, ніж у міленіалів у їхньому віці, а ціни на житло зросли більш ніж у два рази швидше за доходи з початку 2000-х. Додатково, значна частина робіт (у виробництві, сільському господарстві, будівництві) залишається низькооплачуваною і фізично виснажливою – у віддалених ринках навіть дозволена формальна праця з 15 років (хоча МОП забороняє небезпечні роботи до 18 років).
Одночасно з цим у Сполучених Штатах та інших країнах спостерігається тривожний тренд на законодавче зниження вікового цензу для небезпечних робіт. Протягом 2023-2025 років понад 28 штатів США розглядали або прийняли закони, що послаблюють захист дітей-працівників. Мільярдери через лобістські групи, такі як Foundation for Government Accountability, просувають ці зміни, щоб забезпечити бізнес найдешевшою та найменш захищеною робочою силою.
У США, наприклад, політики другої половини ХХ ст. (як-от зміни Закону Тафт-Гартлі 1947 р.) суттєво послабили права працівників. Як наголошує EPI (Інститут економічної політики), з 1970-х років роботодавці масово скористалися «зубожінням» законодавства: збільшилось придушення спроб профорганізації, посилено використання замінників робітників на час страйку, розвинулася ціла індустрія «антипрофспілкових» консультантів. Пряма мова:
Роботодавці змогли так ефективно перемогти профспілки тому, що з роками трудове законодавство стало значно нахиленим на користь роботодавців і на шкоду працівникам. Хоча ці сприятливі для роботодавців закони існували ще в 1940-х, 1950-х і 1960-х роках, лише в 1970-х роботодавці почали повною мірою користуватися своїми повноваженнями. Кілька ключових факторів створили передумови для того, щоб у 1970-х роках переговорна сила працівників, передбачена законом, була зведена нанівець. По-перше, республіканський Конгрес значною мірою позбавив працівників важелів впливу, ухваливши 1947 року Закон Тафта-Гартлі, незважаючи на вето президента Трумена. По-друге, Закон Тафта-Гартлі змусив Національну раду з трудових відносин (NLRB) надавати пріоритет судовим справам проти профспілок за участь у так званій вторинній діяльності над усіма іншими справами, включаючи справи про незаконні звільнення прихильників профспілок.
В результаті стрімке: падіння числа успішних колективних угод і глобальна стагнація зарплат. За оцінками EPI, держава часто не може ефективно покарати роботодавців за порушення норм (наприклад, за невиплату зарплат чи незаконні звільнення), а компанії дедалі більше ігнорують стандарти праці. За таких умов важко очікувати справедливого зростання оплати: навіть у довгостроковій динаміці доходи широких верств населення зростали вкрай повільно, і подеколи спостерігається їхнє затримання.
Зв’язок із «гібридною диктатурою багатіїв» лежить у відсутності жорсткого контролю держави, так як концентрація корпоративної власності зменшує конкуренцію на ринку праці і товарів. Великі мережеві роботодавці можуть нав’язувати низькі зарплати й жорсткі умови за рахунок монопольної сили, знаючи, що дрібних конкурентів не залишиться. Наприклад, розподіл вакансій у сучасних умовах ускладнюється: нові спеціалісти часто не можуть отримати роботу за фахом через вимогу досвіду, який вони не мають. Недавні дослідження підтверджують подібну тенденцію у сфері високих технологій: працівники віком 22–25 років, які мали працювати в галузях, де AІ швидко поширюється, відчули зниження працевлаштування на 6–16% через уповільнення найму персоналу. У 2024 році відбулося зниження на 14% у рівні пошуку роботи молоддю саме в цій категорії високооплачуваних позицій. Ці приклади вказують на те, що в епоху цифрової трансформації звичайній молоді важче увійти в престижні сфери, навіть якщо вони мають освіту, – проте робочих місць таки не бракує в нижчих ешелонах, часто з низькою оплатою й тяжкими умовами.
Відтак в різних секторах економіки помічалися різні кількості падіння вакансій: в секторі технологій і IT на 35%, причиною називають “автоматизацію, використання ШІ і скорочення витрат“, в секторі логістики на 25%, причинами називають “роботизацію складів і оптимізацію мереж“, а в секторі фінансів на 24%, причинами називали “алгоритмічний трейдинг і скорочення штатів“. В результаті загальним показником називали 29%, за оцінкою Всесвітнього економічного форуму.
Мільярдери ведуть свою боротьбу проти профспілок - органу, що мав би захищати робітників. “Koch brothers” фінансували атаки на державні профспілки. Ілон Маск, Джефф Безос, Браян Пальбаум атакували Національне управління з трудових відносин (американське незалежне федеральне агентство, створене під час Нового курсу Франкліна Рузвельта, 1935 року; наділено повноваженнями щодо забезпечення дотримання трудового законодавства США: як щодо ведення колективних переговорів, так і у сфері запобігання недобросовісним трудовим практикам). Гібридна диктатура багатіїв об’єдналася в дискредитації соціал-демократії, лобіюючи державні організації за приймання законів проти оподаткування.
Ці зміни не є тимчасовими коливаннями ринку; вони є частиною стратегії гібридної диктатури з утримання робітничого класу та молоді у стані постійної економічної нестабільності. Використання дитячої праці (тепер дозволеної з 14-15 років у небезпечних умовах, таких як м'ясопереробні заводи або будівництво) дозволяє багатіям тиснути на загальний рівень зарплат, роблячи дорослих робітників більш поступливими. Це створює замкнене коло бідності, де людина змушена працювати з раннього віку на знос, не маючи часу чи ресурсів для соціальної мобільності.
Сучасні технології також змінюють бізнес-моделі: наприклад, ШІ і автоматизація вже змушують компанії все частіше замість найманців використовувати програми та роботизовані системи. Аналітики Oxford Economics прогнозують, що до 2040 року понад 20% нинішніх робочих місць у США можуть бути замінені роботами та програмами. Для інших секторів (промисловість, сфера послуг) потенціал заміщення не менший. Фірми, зосереджені на прибутку, спершу припиняють пошук нових співробітників на застарілі позиції, а потім оптимізують існуючі. У сукупності ці процеси поглиблюють нерівність: освічена молодь витісняється з роботи в інтересах продуктивності, а без спеціальної освіти люди менш підготовлені до нової реальності праці, так як система освіти сторювалася майже що проти них самих.
Профспілки у цій ситуації зазнали деморалізації. Світові держави після Другої світової війни фактично віддали значні регуляторні важелі на відкуп бізнесу, не оновлюючи трудове законодавство. Нині лише небагато розвинених країн мають дієві механізми захисту трудящих – наприклад, де у працівника є реальна можливість отримати дозвіл на страйк чи звернення до суду без загрози втрати роботи. Та під тиском великих корпорацій багато держорганів просто не поспішають карати власників бізнесів за порушення норм праці. Окрім того, глобалізація та автоматизація багато в чому зробили найманих працівників взаємозамінними, а оціночні показники свідчать про певну стагнацію середніх реальних зарплат у багатьох країнах. У сукупності це створює відчуття, що «на ринку завжди перемагає той, хто багатший», адже реальні важелі тиску втрачені.
Для забезпечення свого панування гібридна диктатура багатіїв систематично знищує інструменти колективного захисту робітників. Профспілки та соціал-демократичні рухи, які мали б захищати трудові права, стикаються з безпрецедентним тиском та дискредитацією. Компанії, такі як Starbucks та Amazon, витрачають мільйони на "антипрофспілкових консультантів" та незаконні практики залякування персоналу.
Масштаб цих дій є вражаючим. Проти Starbucks за останні три роки було ініційовано понад 770 справ про недобросовісні трудові практики, включаючи звільнення про-союзних активістів та скорочення годин для позбавлення працівників медичного страхування. Це не просто поодинокі випадки, а системна конвенція сучасних роботодавців, спрямована на повне позбавлення працівників суб'єктності.
Гібридна диктатура використовує не лише прямий тиск, але і законодавчі механізми для підриву права на страйк. Обмеження цього права прямо корелює з процесами "демократичного відкату" (democratic backsliding) у всьому світі. Коли профспілки втрачають силу, зникає єдина організована сила, здатна протистояти олігархічній концентрації капіталу. Це дозволяє впроваджувати псевдоліберальні реформи, які ще більше збагачують 1% за рахунок деградації соціальних послуг та охорони здоров'я для решти населення.
Водночас традиційні механізми захисту працівників ослаблені. Наприклад, у США у 2023 році рівень профспілкової організованості впав до рекордно низьких 10,0% всіх працівників, що є менше третини рівня 1950-х років (близько 30%). Подібна тенденція спостерігається в багатьох країнах: ліві уряди та соціал-демократичні партії часто поступаються перед лобі багатих груп і втрачають підтримку. У результаті люди втрачають надійний захист від порушень прав на робочому місці, а трудове законодавство стає меншою перешкодою для експлуатації.
Як тільки ти народжуєшся, вони змушують тебе почуватися маленьким
Не даючи тобі часу замість усього іншого
Поки біль не стає настільки сильним, що ти нічого не відчуваєш
Вони кривдять тебе вдома і б’ють у школі
Вони ненавидять тебе, якщо ти розумний, і зневажають дурня
Поки ти не стаєш настільки божевільним, що не можеш дотримуватися їхніх правил
Коли вони катували і лякали тебе двадцять з гаком років
Тоді вони очікують, що ти обереш кар’єру
Коли ти не можеш нормально функціонувати, ти настільки сповнений страху
Тримають тебе під кайфом релігії, сексу і телевізора
І ти думаєш, що ти такий розумний, безкласовий і вільний
Але ти все ще клятий селянин, наскільки я бачу
Вони все ще кажуть тобі, що на вершині є місце
Але спочатку ти повинен навчитися посміхатися, коли вбиваєш
Якщо ти хочеш бути таким, як люди на пагорбі
Багатії відібрали все житло
Одним із найпотужніших інструментів гібридної диктатури є монополізація житлового простору. Глобальні інвестиційні гіганти, такі як Blackstone, та використання алгоритмічних платформ, як RealPage, змінили саму суть володіння житлом. Для більшості представників покоління зумерів та робітничого класу мрія про власне житло стала недосяжною через цілеспрямовану політику фінансових еліт.
Концентрація капіталу у власників нерухомості та інвесторів посилює кризу доступного житла.
Хоча корпоративні лендлорди стверджують, що вони володіють лише невеликою часткою загального житлового фонду (наприклад, Blackstone заявляє про 0,06% ринку США), їхній вплив на локальні ринки є критичним. У великих містах, як-от Атланта, інституційні інвестори контролюють до 25% орендного житла, що дозволяє їм диктувати ціни всьому регіону. Більше того, розслідування Міністерства юстиції США у 2024-2025 роках виявило масштабну алгоритмічну змову: компанії використовували програмне забезпечення RealPage для обміну конфіденційною інформацією та спільного утримання орендних ставок на штучно високому рівні, навіть за наявності порожніх квартир. Детальніше про змову можна почитати в статях на Federal Register, Paul Weiss і ProPublica.
Ця система функціонує як "житловий картель". Алгоритми RealPage буквально пригнічують інстинкти орендодавців знижувати ціни під час ринкових спадів, змушуючи їх натомість тримати ціну та максимізувати прибуток за рахунок збіднення населення. Результатом є масове витіснення людей з ринку власності в стан довічної оренди, де значна частина доходу (часто понад 50%) автоматично перекачується до кишень мільярдерів, які володіють цими активами.
Інвестори володіють 1-3% односімейних будинків, але впливають на ціни. Дональд Трамп пропонував заборону, але так і жодних дій не прийняв. Немає ніякого “апарату” для гарантії житла для всіх, існує величезна проблема в нерівності доходів.
Приватні інвестиції багатіїв у комерційну та житлову нерухомість підвищують ціни на ринку і збільшують орендну плату. Згідно з дослідженням, у США інвестори-власники залишають у пустці 16 мільйонів будинків – що становить 28 порожніх осель на одного безхатченка. Підприємці зі списку Forbes скуповують квартири та землю (третина їхнього багатства – в нерухомості), виводячи значну частину житлових фондів із вільного ринку. Це робить власне житло недоступним для звичайних людей.
Нестача високоприбуткової зайнятості підсилює «ловушку нерухомості»: молоді люди все рідше здатні накопичити на власне житло. Як вказує дослідження Urban Institute, у США різниця в середньому багатстві між домовласниками і орендарями наближалася до рекордних значень. Середній розрив у статках у 2022 р. перевищив $390 тис. – ріст майже на 70% за останні 30 років. Причина – різке подорожчання нерухомості: дефіцит нових будинків і квартир призвів до того, що власники нажили значні капітали за рахунок зростання цін на житло, тоді як орендарі все більше віддають дохід за проживання. У результаті бідні верстви накопичують значно менше заощаджень і мають куди менше шансів придбати власне помешкання (рівень накопичень орендарів залишається фактично незмінним з 1989 р. – кілька сотень доларів на сім’ю). Це підсилює ієрархічний цикл: «системно багаті» дедалі більше інвестують у нерухомість, а «просто звичайні» люди все глибше залежать від цих ринкових умов.
“Тримають тебе під кайфом релігії, сексу і телевізора”
Порноіндустрія поширює расизм (стереотипи про чорношкірих як “примітивних”) та сексизм (об’єктивація жінок). Дослідження показують, що расизм у порно — “відкритий”, наприклад як расистська об’єктивуюча стаття “Let Me Tell Y’all about Black Chicks”. Власники (MindGeek — Pornhub, RedTube) стикалися з позовами за експлуатацію, але уникають повної відповідальності через регуляції. MindGeek оскаржували за дитячу порнографію, але з 2021 досі не продвинулися в справі. Расизм проти чорношкірих поширюється стереотипами в порно, за визначенням “National Black Law Journal“.
Звідси власне і народжується теза про «гібридність» – ідеться про поєднання матеріальної економічної влади із контролем над інформацією та ідеями. Техногіганти пропонують продукти, але водночас фіксують особисті дані мільйонів людей і створюють умови для «перенасичення» уваги. Наприклад, дані компаній можуть бути використані для управління поведінкою споживачів, а стрічки соцмереж навмисно оптимізують так, щоб затримувати користувача довше. Це може сприяти формуванню короткострокової концентрації (реклама, розважальний контент) та політичної апатії – коли люди отримують інформаційний «коктейль» із ситкомів, мемів і суперечливих сенсацій, а не суттєвої аналітики.
Деякі соціологічні дослідження відзначають, що сучасний світ порнографії нерідко відтворює упередження і стереотипи: сексизм і прояви расизму проаналізовано в контенті деяких відео. Так, у класичному вивченні (Коун і Кемпбелл, 1994) виявлено, що в змішаних порновідео темношкірі актори зображуються у нижчому статусі, чоловіки проявляють агресію до жінок, а сексуальність часто стигматизується расистськими стереотипами.
Існують академічні та правозахисні дослідження (Regulatory and Reputational Risks in the Adult Entertainment Industry: A Corporate Governance and Investor Due Diligence Analysis і The European regulation of porn platforms before and after the Digital Services Act), що аналізують і розповідають про очевидну наявність расових стереотипів й мізогінії в порнографічному контенті, а також проблеми експлуатації. Регулювання платформ і контенту змінюється (наприклад, у ЄС — вплив DSA на платформну відповідальність).
Подібний контент може посилювати існуючі упередження (сексуальний підтекст сексизму і расизму), і фактично можна зробити висновки, що порно в жанрі “Big Black Cock; Black New World Order; Queen of Spades; BlackGuysOnly; SayNoToWhiteBoys; TeamInterracial; Hotwife; BBC Slut; Asian love BBC;“ використовується багатіями для поширення расистських ідеологій типу “Black supremacy (Чорний расизм / Верховенство чорної раси); Black power (Чорна сила); Black nationalism (Чорний націоналізм); Pan-Africanism (Панафриканізм)“. Навіть індустрія розваг (від фільмів до музики чи комп’ютерних ігор) не виключена з впливу економічних еліт – зокрема через дистрибуційні платформи, що потрапляють під юрисдикцію ключових гравців.
Гібридна диктатура багатіїв використовує порноіндустрію не лише як джерело надприбутків, але і як потужний інструмент соціального та расового контролю. Концентрація власності в цій сфері навколо компаній на кшталт Aylo (колишня MindGeek) дозволила створити систему, що промислово виробляє та розповсюджує мізогінію, сексизм та расову ворожнечу.
Дослідження підтверджують, що порнографія стала основним джерелом навчання сексуальним сценаріям для молоді, і ці сценарії є глибоко насильницькими. В 94,4% сцен фізична або вербальна агресія спрямована проти жінок, що нормалізує ідею чоловічого домінування та жіночого підкорення. Ця індустрія, що оцінюється у понад $97 мільярдів доларів, функціонує в умовах майже повної відсутності регулювання, що дозволяє її власникам безкарно отримувати прибуток від експлуатації.
Особливо небезпечним є внесок порноіндустрії у поширення расизму та расових стереотипів. Порнографія перетворює расову ненависть на товар, "сексуалізуючи" історичні травми та гноблення. Дослідження вказують на те, що порнографія є інструментом соціального контролю через нормалізацію терору щодо жінок колірних груп. Вона навчає чоловіків асоціювати расове та сексуальне насильство з сексуальним збудженням.
Гібридна диктатура багатіїв довела порно до стану мізогіної расистської помийки і наразі займається індустріалізацією мізогінії (94,4% агресії проти жінок у сценах) нормалізуючи гендерне насильство; Сексуалізацією расизму, закріпляючи расову ненависть; Формуванням сценаріїв, навчаючи молодь через “сексуальні скрипти”, спотворюючи концепції згоди; Експлуатацією вразливих, використовуючи CSAM та створюючи неконсенсусний контент, системно порушуючи права людини. Власники порно студій мають повну безкарність, і отримують лише символічні штрафи та угоди про DPA, а в результаті продовжують прибутковий бізнес на трафіку.
Соціальне розшарування, на прикладі школи
Мільярдери часто виступають проти широких соціальних програм, які могли б розширити можливості звичайних людей. Наприклад, лише третина найбагатших 1% вважають, що держава має забезпечити якісні державні школи для всіх, тоді як більшість населення такої думки. Багаті можуть влаштувати власних дітей у приватні школи – це утримує «елітний статус» спадковим.
Люди з вищим соціально-економічним статусом менше підтримують перерозподіл і соціальні програми. Еліти мають інший набір політичних преференцій і можуть впливати на політику більше, ніж звичайні громадяни. Майбутні еліти схильні приймати більш нерівні розподіли доходів, ніж середній громадянин. Люди, які вже отримали вигоду від системи освіти, часто більш привілейовані, частіше підтримують обмеження доступу або не розширення системи. Підтримка політик типу “ваучерів” або приватних альтернатив зростає з доходом (принаймні в деяких групах). Приватна освіта може посилювати соціальну сегрегацію за доходом.
ШІ проти людей
У технологічному секторі багато уваги привертають штучний інтелект і дата-центри. Гігантські дата-центри, які харчуються ШІ, можуть перетворюватися на «енергетичних вампірів»: так, середній дата-центр споживає стільки води, скільки мале містечко, а великі об’єкти використовують до 5 мільйонів галонів води щодня. А електроспоживання у великих «гіперскейл» дата-центрах порівняно з 10–25 тис. домашніх господарств доходить до 100–150 тис. будинків. На вільні землі під час будівництва серверних комплексів кладуть бетон і метал, виключаючи їх з сільського використання. У штаті Вірджинія (США), який вже прозвали «столицею дата-центрів світу», зосереджено близько 300 таких об’єктів. Багато держав заохочують їх появу (податковими пільгами), сподіваючись на прибутки, але місцеві екологи критикують цю політику як «видобуток без обліку витрат». Незворотнім побічним ефектом є затримка капіталовкладень у реальну інфраструктуру суспільства: та сама земля та енергія ідуть на обслуговування швидкого генеру контенту, а не на вирішення проблем житла чи екології.
За оцінкою експертів, цей регіон є центром світового накопичення «дата-центрів» – їх тут близько 300 і вони споживають величезні ресурси.
Чи це Late-stage capitalism (Пізня стадія капіталізму)?
Late stage capitalism — фаза, де нерівність, монополії та кризи домінують. Одна з найбільших ознак у 2026 - це нерівність (1% має 2x багатства). Також ознаками є стагнація і екологічні кризи. The Inner Moon, наприклад, говорить про те що в США Late capitalism вже настав. Критики зазначають, що основні ресурси і капітал контролює невелика група людей і корпорації, а нерівність зростає. Домінування технологічних і фінансових гігантів (Amazon, Google тощо) зменшує конкуренцію і економічні можливості для інших. Все, включно з ідентичністю та повсякденним життям, стає товаром. Економіка дедалі більше орієнтована на інвестиції та торгівлю, ніж на виробництво.
Існування такої речі як “Surveillance capitalism“, описаної в книзі “The Age of Surveillance Capitalism: The Fight for a Human Future at the New Frontier of Power“, або ж “Computational propaganda“, описаної в науковій праці “AI and Democratic Equality: How Surveillance Capitalism and Computational Propaganda Threaten“ також є ознаками нашого існування в Late-stage capitalism.
Чи вдалося комусь уникнути такої участі?
Долі країн Скандинавії (Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія) в значній мірі відрізняються від багатьох інших капіталістичних економік саме завдяки скандинавській (Nordic) моделі соціально-економічного устрою.
У Швеції Gini-коефіцієнт доходів був близько 29.3 (2023), що нижче ніж, наприклад, у США. У Данії Gini-коефіцієнт також довго утримується на низькому рівні, один із найнижчих у світі. Країни Нордики традиційно мають одні з найнижчих у світі рівнів нерівності (за індексом Gini 0.25–0.28), що набагато нижче, ніж у багатьох західних країнах.
Це не означає, що нерівності немає зовсім, але їхній рівень значно нижчий завдяки розвиненій системі прогресивного оподаткування, широкому соціальному захисту та широкому доступу до освіти і охорони здоров’я. У скандинавських країнах високий рівень зайнятості, а система соціального захисту заохочує участь у праці (наприклад, допомоги часто прив’язані до працевлаштування), що сприяє головному принципу Nordic model — високої частки зайнятих і широкої соціальної підтримки одночасно. Висока довіра громадян до державних інститутів і соціальних партнерів (профспілок, роботодавців) є складовою успіху цієї моделі. Довіра до інститутів і система соціального партнерства (між роботодавцями, профспілками й державою) сприяє стабільним політичним та економічним умовам.
З мінусів Скандинавської моделі зазвичай описуються демографічні зміни (старіння населення), що створюють тиск на систему соціального забезпечення. Є думки, що модель важко перенести цілком в інші контексти, зокрема великі чи дуже неоднорідні суспільства. Деякі економісти вважають, що частина успіху цих країн може пояснюватися специфічними історичними, культурними та демографічними факторами, а не лише політиками держави добробуту.
Однак це не означає повної відсутності проблем або «уникнення всіх негативних тенденцій сучасного капіталізму» — скоріше, система соціального захисту і рівності зменшує і пом’якшує їхній вплив на більшість населення, але все ще переживає виклики, зокрема демографічні зміни та глобальний тиск економіки. Багато експертів зазначають, що цей модельний підхід важко повністю перенести в країни з іншою історією, структурою та соціальними очікуваннями без значних адаптацій. Високі соціальні витрати вимагають значних податків, що іноді викликає відтік частини капіталу чи підприємців (як у випадку з податком на багатство в Норвегії), хоч втім і виявляється що це доволі робоча система. З мінусів також відзначається високе оподаткування, яке потрібне для фінансування розвинутого соціального сектору. Це успішно працює там, де сприйняття податкового навантаження є загально прийнятним і високий рівень довіри до держави. Старіння населення створює додатковий тиск на пенсійну і медичну систему, це не унікально для Скандинавії, але відіграє роль у фінансових балансах. Частина успіху цих країн може бути пов’язана не лише з політикою добробуту, а й з культурними, історичними та соціальними факторами (наприклад, рівень довіри, однорідність суспільства), які ускладнюють пряме перенесення цієї моделі в інші країни.
У скандинавській моделі виплати соціальних допомог і пільг часто пов’язані з працевлаштуванням, що сприяє високій участі у праці та низьким рівням безробіття. Це частково пояснює успішну інтеграцію людей на ринок праці й допомагає уникати тривалого відчуття безробіття та соціального виключення.
Північноєвропейські країни пропонують універсальну медицину, безкоштовну або субсидовану освіту, розвинуті системи допомоги безробітним, доступні пенсії та соціальне забезпечення.
Ключові соціальні функції включають універсальну охорону здоров’я, безкоштовну (або фактично безкоштовну) освіту на всіх рівнях, підтримку сімей (батьківські відпустки, дитячі допомоги), соціальну підтримку (допомоги безробітним, пенсії, житлові програми).
Скандинавська модель підтримує гнучкість ринку праці, забезпечуючи як адаптацію, так і соціальний захист. Висока довіра до інститутів і відкритість суспільства сприяють готовності платити податки на соціальні програми.
Говорячи про загальні принципи трудового права в Норвегії, існує основний закон про працю — Working Environment Act (Arbeidsmiljøloven). Він регулює трудові договори (письмові контракти — обов’язкові), робочий час, відпустки, вихідні, відпустки по хворобі, оплату праці, заходи безпеки, рівне ставлення. Кожен працівник має письмовий контракт з умовами праці, зарплатою та графіком. Зарплата зазвичай виплачується раз на місяць на банківський рахунок; незаконна непряма чи безготівкова виплата вважається «крадіжкою зарплати».
В Норвегії немає загального законодавчого мінімального окладу для всіх працівників. Однак через колективні договори встановлено мінімальні ставки для окремих секторів (через механізм allmenngjøring — «загальне застосування»), що поширюють умови оплати на всіх працівників цього сектору. Відтак мінімальна погодинна ставка, наприклад, в сільському господарстві - 162.90 крон, а максимальна в секторі електрики - 270.45 крон. Ці ставки застосовуються тільки в тих секторах, де колективні угоди оголошені загальними. Окрім базової ставки, існують додаткові надбавки за понаднормові, нічні, свята. У секторах без загальнообов’язкових тарифів зарплата встановлюється в індивідуальному контракті.
Середня місячна зарплата в Норвегії приблизно 52 000–60 000 NOK (валове) залежно від джерела й року. Згідно з джерелами, місячні витрати без оренди: ≈13 500 – 15 000 NOK (~1 300–1 400 USD) для одного. Загальні витрати з орендою можуть бути ≈20 000 – 40 000 NOK/місяць (залежить від міста та стандарту). Нещодавній огляд показує й оцінку ≈25 000–35 000 NOK для комфортного життя в Осло. Оренда в Осло часто вартує більшу частину бюджету (на одну особу ~10 000 – 15 000 NOK).
Працівники з доходом на рівні середньої зарплати зазвичай можуть покрити життєві потреби (житло, їжа, транспорт) та забезпечити належний рівень життя в Норвегії при відповідному бюджетуванні. Працівники на мінімальних ставках у регульованих секторах можуть мати складнощі, особливо в дорогих містах (Осло, Берген), там вони враховують високу орендну плату, податки і внески, витрати на харчування та послуги, які загалом вищі, ніж у більшості європейських країн.
Система спрямована на колективні переговори між роботодавцями та профспілками, а не на загальний державний мінімум. Працівники мають оплачувану відпустку (25 робочих днів або рік) і оплачувану лікарняну відпустку (частково через роботодавця, потім через державу). За даними організацій громадянського суспільства, частина населення стикається з труднощами покрити раптові витрати через високі ціни.
Норвегія належить до країн із дуже низьким рівнем сприйнятої корупції, оцінка за Індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index) — ≈81 бал (крайній низький рівень корупції), 5-те місце серед ~180 країн. Це говорить про сильні й прозорі державні інституції.
За даними незалежних аналітиків, державі належить великий відсоток національного капіталу, включно з часткою держави в економіці. Це ще більше зменшує роль приватних супер-заможних індивідів як ключових власників ресурсів.
Корупція та «кумівство» не є системними явищами, держава має високий рівень інституційної цілісності.
У класичному визначенні (за марксистською теорією) “істинний комунізм” - це відсутність приватної власності на засоби виробництва, відсутність класів, централізоване або колективне управління економікою, розподіл “за потребами”. В Нордичній моделі діє поєднання вільного ринку і державного втручання і змішаної ринкової капіталістичної економічної системи з високим ступенем приватної власності. Система дозволяє бізнесу працювати через ринок, і це це спосіб управляти капіталізмом, а не замінити його. Держава велика (30%+ зайнятих у держсекторі). У країни Скандинавії індекс економічної свободи значно вищі показники, ніж у країнах з елементами інтерпретацій комунізму (наприклад, Венесуела (Чавизм-Мадуризм) чи історичний СРСР (більшовизм)). Тому можна сказати що країни Скандинавії, не дивлячись на свою не приналежність до про-комуністичних настроїв, у чомусь найближче наблизилися до “істинного комунізму”, хоч і Скандинавські країни досягли високого рівня життя саме завдяки капіталізму (швидке зростання Швеції 1870–1970 рр. було одним з найвищих у світі) плюс ефективним інститутам.
Нас попереджали
В мультфільмі The Lorax нам показували екологічну катастрофу через жадібність і споживання, а світ перетворили у штучне середовище, де природа знищена, повітря продається. Наразі що ми бачимо у світі? Надмірне споживання, корпоративний вплив, деградація природи. Вирубка лісів, зміна клімату, забруднення повітря — підтверджені науковими звітами (IPCC, UNEP). У деяких містах повітря реально фільтрується або продається (ніша, але існує). Глобальна дефорестація (близько 10 млн га лісів на рік), забруднення, втрата видів, пластикове забруднення та кліматичні зміни — реальні процеси, подібні до руйнування Truffula-лісу. У місті Thneedville (штучні дерева, продаж повітря) є відлуння сучасних «зелених» технологій, урбаністичного дизайну та комерціалізації екології (carbon credits, bottled water/air у крайніх випадках). Споживацтво непотрібних товарів і корпоративна жадібність — актуальна.
В грі “I Have No Mouth, and I Must Scream” розповідалося про абсолютну владу ШІ й тотальні страждання людей, де суперкомп’ютер після війни контролює все й вічно катує людей. З того, що ми мали в грі вже зараз триває масовий збір даних, алгоритмічний контроль і використання кібербезпеки і військових AI-систем.
В нещодавньому мультфільмі “Стрибунці” розповідалося про перенесення свідомості людини в роботизовані тіла тварин (наприклад, бобра) і головна героїня Mabel використовувала це, щоб врятувати природне середовище від будівництва автостради, яку будував підозріло схожий на трампіста американський політик. Те, що описувалося в мультфільмі, є і в житті - масова урбанізація, будівництво інфраструктури проти зелених зон — реальна проблема. Дефорестація, втрата біорізноманіття, винищення зелених зон.
Вернер Зомбарт увів поняття Spätkapitalismus (пізній капіталізм) у першій третині ХХ ст. Ознаки «пізнього капіталізму» у нього були у вигляді концентрації економічної влади, посилення ролі великих корпорацій, ускладнення фінансових структур, соціальних напружень після воєн і криз, трансформації культури і «духу капіталізму», що мав з часом розпастися. Сучасна ж економіка характеризується високою концентрацією домінування транснаціональних корпорацій і ринками типу Big Tech (Google, Amazon тощо). Глобалізація про яку попереджав Зомбарт стала тенденцією у вигляді глобальних ланцюгів виробництва і транснаціонального капіталу. Зросла майнова нерівність, сталася концентрація багатства у «1%».
Ситуація в Україні
В Україні від початку 1990-х рр. склалася система, де невелика група впливових осіб (олігархів) контролює значну частину економіки та політики. За визначенням економістів, «українська модель» характеризується тим, що кілька елітних кланів монополізували ключові галузі – від енергетики до металургії та ЗМІ. Зокрема, на початок 2021 року понад третина (36%) найбільших приватних підприємств країни належала представникам олігархічних груп, особливо в галузях вугледобування, металургії, електроенергетики, нафтохімії тощо. Через вертикальну інтеграцію шахт, ТЕС та ЗМІ ці групи встановили бар’єри для входу нових конкурентів і підтримують надприбутки власних фірм. Основними механізмами будівництва олігархату були спроби встановлення контролю над держпідприємствами, політичний вплив та контроль медіа.
Олігархи отримували активи через приватизацію, доступ до бюджетних ресурсів і пільг. Невелика група осіб отримала великі підприємства, сконцентрувала фінансові ресурси, почала впливати на державні рішення. Олігархи фінансували партії, впливали на парламент і уряд, могли контролювати міністерства або губернаторів. Політика і бізнес фактично перестали бути окремими сферами.
Формувалися «клани» (регіональні групи впливу) Дніпропетровський, Донецький, Київський (до прикладу “Київська Сімка”). Найбільші бізнес-групи володіли ключовими ЗМІ і використовували їх політично. Медіа стали частиною трикутника: бізнес — політика — інформаційний вплив. Створювалися фінансово-промислових груп із податковими пільгами, митними перевагами.
Президент Кучма не знищував ОПГ, а балансував їх (“поділяй і володарюй”), олігархи були фактично співавторами політичного режиму. «Олігархічна приватизація» 1990-х призвела до концентрація активів у вузького кола осіб. Олігархи монополізують галузі, контролюють цілі виробничі ланцюги і блокують нових гравців. Бізнес впливає на політику через фінансування партій, «своїх» чиновників. Рішення ухвалюються не в інтересах суспільства, а груп. «Влада небагатьох» (олігархія) призводить до концентрації ресурсів держави у вузької еліти.
За правління Ющенко (роки президентства: 2005-2010; партія “Наша Україна - Народна Самооборона”) намагався провести деолігархізацію, наприклад провести реприватизація «Криворіжсталі», збільшувати зарплати і інвестиції. Віктор Ющенко та його блок “Наша Україна – Народна Самооборона” у 2007 році декларували боротьбу з корупцією, скасування депутатської недоторканності і обмеження впливу олігархів на владу. Також у передвиборчій риториці прямо звучали тези про небажання йти разом з олігархами. Після інавгурації Ющенка 23 січня 2005 року уряд Юлії Тимошенко (прем’єр-міністр з лютого по вересень 2005) ініціював реприватизацію (перегляд приватизаційних угод Кучминської доби). Уряд планував націоналізацію з подальшим повторним продажем на прозорому конкурсі. Пізніше Ющенко назвав масову реприватизацію помилкою, бо вона внесла «колосальний розбрат у бізнес-кола» та підірвала довіру інвесторів. Фінансування «Нашої України» та НУ-НС, за даними Наукового співробітника Центру трансатлантичних відносин (ЦТВ) Школи фундаментальних міжнародних досліджень (ШФМД) при Університеті Джонса Гопкінса Тараса Кузьо, частково йшло від бізнес-структур, наприклад, пов’язаних з Ігорем Коломойським. Однак, у 2008 році, ще під час правління Ющенка, топ-50 олігархів контролювало близько 85% ВВП України.
Під час правління русофільного президента Януковича (роки президентства: 2010-2014; партія “Партія регіонів“) відбувалася концентрація влади у «сім’ї Януковича», економіка була контрольована вузьким колом, а бізнеси скуповувались за заниженими цінами. Партія регіонів формувалася як союз донецьких бізнес-груп (насамперед важка промисловість), політичної еліти пострадянського типу. За оцінкою Директора Інституту глобальних стратегій, й одого з лідерів партії “Єдиний центр” Вадима Карасьова її склад визначали «впливові донецькі олігархи… за якими стоять капітали, заводи і пароплави». Перед приходом до влади Янукович розширив коло фінансових донорів і в 2010 розпочалася конкуренція між олігархами всередині системи партії. Янукович після приходу до влади прагнув прибрати самостійних великих бізнесменів із політики і замінити їх лояльними кадрами. Економіка за Януковича зазнала збереження монополій, слабку конкуренцію і гальмування реформ. Як результат - неефективність економіки і бар’єри входу.
Під час президентства Віктора Януковича та домінування Партії регіонів в українській владі відбулося значне посилення впливу олігархічних груп, особливо донецького походження. Це стало піком концентрації економічної та політичної влади в руках обмеженого кола бізнес-еліт, пов’язаних з правлячою партією. Близько 2/3 посад в уряді та 90% голів обласних адміністрацій зайняли представники Партії Регіонів. За часів Януковича Рінат Ахметов значно наростив активи, зокрема через приватизаційні угоди (наприклад, «Укртелеком», енергетичні компанії). Його вплив на Партію Регіонів був визначальним. Разом з Сергієм Льовочкіним (глава Адміністрації Президента) Дмитро Фірташ (співвласник “Надра Банку”; співвласник телеканалу Інтер з 2006 по 2021 рік; голова Ради директорів Group DF; свого часу посередник для російського олігархічнох організації “Газпром”, президент Федерації Роботодавців України, голова Національної тривартирної соціально-економічної ради, співголова Консультативна рада з питань внутрішніх та іноземних інвесторів, член Комітету з економічних реформ при Президентові України, Міністерство юстиції Сполучених Штатів охарактеризувало Фірташа як «високопоставленого партнера російської організованої злочинності») формував потужне угруповання. Фірташ мав вплив на частину фракції Партії Регіонів і медіа (канал «Інтер» (який традиційно належав проросійським партіям, в тому числі й Партії регіонів)). В партії регіонів також брали участь олігархи Вадим Новинський і Сергій Тігіпко. Олігархи контролювали значну частину фракції Партії Регіонів у парламенті (за оцінками — близько 80 депутатів).
Наступний президент Петро Порошенко (партія “Блок Петра Порошенка“) сам був великим бізнесменом й мільярдером і володів значними активами (Roshen (монопольна корпорація у секторі кондитерських виробів), медіа (до прикладу 5 Канал або Прямий) тощо). Не дивлячись на те що він прийняв державу у стані війни, він, наприклад, і сам продовжував торгувати вугіллям з окупаційним режимом, в тому числі й через на той момент русофільного політика (а нині вже колабораціоніста) Віктора Медведчука.
Порошенко не продав бізнес одразу після обрання, хоча обіцяв це зробити. Після витоків Панамських документів, стало відомо що Порошенко після обрання президентом у 2014 створив офшорну компанію Prime Asset Partners Ltd. на Британських Віргінських островах, через цю структуру планувалося реструктурувати бізнес (зокрема Roshen), він залишався власником компанії щонайменше до кінця 2015 року. Реєстрація сталася в пік Боїв за Іловайськ, а юристи Порошенка використовували посередників на Кіпрі та в Нідерландах, а пізніше з’явилися згадки про ще кілька пов’язаних компаній. Порошенко говорив про це як про офшор створений для передачі бізнесу в «сліпий траст» і як підготовку до продажу активів. Однак документи показали, що контроль зберігався через офшор, а не повноцінний незалежний траст. Офшор використовувався як холдингова структура. Журналістські розслідування вказували на можливу податкову оптимізацію і згадки формулювання «tax purposes» у листуванні юристів.
Експерти Vox Ukraine вважали це «податковим маневром», що створював можливості для оптимізації (хоч прямих доказів ухилення немає). BBC не зафіксувало доведених фактів кримінального ухилення від податків чи відмивання саме через ці структури. За даними BBC, це залишалося переважно питанням конфлікту інтересів і невиконаних обіцянок.
Під час президентства Порошенка олігархічний вплив у політиці та економіці України зберігався, хоча й у модифікованій формі порівняно з попередніми періодами. За свідченнями олігарха Дмитра Фірташа та інших джерел, Порошенко став кандидатом завдяки негласній угоді («Віденський консенсус») з впливовими бізнесменами, зокрема Фірташем і Сергієм Льовочкіним. Вони підтримали його замість Віталія Кличка, що забезпечило перемогу в першому турі. Це ілюструє збереження олігархічного впливу на вибір влади. Влада не провела радикальної деолігархізації. Олігархи продовжували контролювати значні сектори економіки (металургія, енергетика, медіа), впливати на парламент через фракції та лобіювання. «Блок Петра Порошенка» у Верховній Раді (особливо після виборів 2014 року) формував коаліції, де бізнес-інтереси перепліталися з політикою. Рівень корупції знизився порівняно з дореволюційним періодом, але олігархічна модель (концентрація активів і політичного впливу) збереглася. Аналітики VoxUkraine зазначають, що олігархія стала «менш грабіжницькою», ніж до 2014 року, завдяки реформам (децентралізація, антикорупційні органи), але не була демонтована. Порошенко публічно декларував боротьбу з олігархами, проте сам залишався одним із найбагатших українців (статки оцінювалися в сотні мільйонів — понад мільярд доларів США залежно від періоду).
Після 2014 року, вже після Революції Гідності і російського вторгнення в Південно-Східну Україну, приблизно 14% малих підприємств тимчасово припинило роботу, а регіональна нерівність лише зростала.
Надзвичайно висока концентрація багатства обумовлює й політичний вплив. В 2021 р. за чотирма критеріями українського «антиолігархічного» закону понад 100 осіб мали статки понад $83 млн і вплив на політику чи ЗМІ. Володимир Зеленський (партія “Слуга Народу“), наприклад, підписав у листопаді 2021 р. закон «про запобігання загрозам нацбезпеці у зв’язку з надмірним впливом» – перший офіційний крок щодо «деолігархізації». Закон визначає чотири ознаки олігарха (участь у політиці, контроль ЗМІ, монопольне становище, статки від 1 млн мінімумів) і запроваджує обмеження на фінансування партій чи приватні перемовини з посадовцями. Проте аналітики з Carnegie Russia Eurasia Center зауважують, що він не демонополізує ринки і не повертає незаконно привласнене майно, а його виконання залежить від політичної волі.
Після початку повномасштабного вторгнення, за сприянням Зеленського, канали «Медіа Група Україна» олігарха Ахметова були закриті. Рінат Ахметов сам оголосив про вихід із медіабізнесу, а його холдинг передав державі ліцензії телеканалів і закрив активи, а причиною він назвав новий закон про олігархів і неможливість продати медіа за короткий строк і в умовах війни. 21 липня 2022 року Національна рада з питань телебачення та радіомовлення анулювала ліцензії телеканалів групи (включно з флагманами «Україна» та «Україна 24»). Ліцензії припинили дію з 22 липня 2022 року. Канали вийшли з загальнонаціонального телемарафону «Єдині новини». Після закриття частина колишньої команди запустила нові проєкти (наприклад, канал «Ми — Україна»). Станом на 2024 рік Ахметов повністю вийшов з медіабізнесу.
2 вересня 2023 року Ігор Коломойський отримав підозру від СБУ за статтями про шахрайство і відмивання коштів, він був одразу взятий під варту в СІЗО з заставою ~509 млн грн. Далі були оголошені підозри у привласненні 9,2 млрд грн ПриватБанку і привласненні ще 5,8 млрд грн. В 2024 була оголошена підозра в організації замовного вбивства. Станом на 2026 Коломойський лишається під вартою, суд продовжив йому арешт. Слідство вважає, що він виводив і легалізував кошти (≈500 млн грн), організував схеми навколо ПриватБанку, міг створити організовану групу для фінансових махінацій. За позицією Зеленського «не буде більше “business as usual”».
Домінування великих холдингів і слабкий контроль з боку держави негативно позначаються на трудових правах. Звіт Держдепу США за 2020 констатував систематичні порушення трудового законодавства в Україні: від утисків профспілок до несвоєчасної виплати зарплат. За оцінкою Конфедерації вільних профспілок, законодавчі гарантії для працівників недостатньо захищені, а відповідальність роботодавців за порушення надто мала, щоб стримувати зловживання. Наприклад, колективні договори часто просто ігноруються, бо штрафи для роботодавців нижчі за вигоди від порушень. Незалежні профспілковці повідомляють про зростання тиску й насильства щодо активістів – у 2020 р. відзначалися побиття та залякування членів профорганізацій, а правоохоронці часто не реагували на такі випадки.
Вважається, що саме «офіційні» профспілки (як ФПУ) часто в Україні — це «спадок радянської системи», і вони не завжди відповідають реальним потребам працівників: звинувачували у зменшенні реального захисту соціально-економічних прав, «імітації» активності, хоча реальна робота з трудовими колективами слабка. Деякі незалежні профспілки звинувачували ФПУ у «розбазарюванні» і привласненні майна (спа-/курортів, будівель), що підриває довіру до неї. У 2011 році були відкриті десятки кримінальних справ проти ФПУ за нібито зловживання в управлінні санаторіями та іншими активами — це підживлює образ корупції та неефективності. Сучасні реформи трудового законодавства, те що державні органи намагаються створити альтернативні механізми участі профспілок (наприклад, новий «ради лідерів профспілок», обхід ФПУ) — вказують, що влада може не вірити, що ФПУ здатна ефективно представляти інтереси працівників. Про це можна почитати в праці “ТРАНСФОРМАЦІЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН ТА ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ У ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇНАХ”, в статті “Сімнадцять мільярдів, які нам не належать”, в статті “Громадські ради просять Зеленського заборонити Федерації профспілок за безцінь продавати держмайно”, в статті “ФПУ спростовує звинувачення у розкраданні профспілкових оздоровниць”, в статті “Revealed: Ukraine’s secret attempt to bypass top trade union bodies” і в статті “EXPROPRIATION OF TRADE UNION PROPERTY...”.
Профспілки юридично мають право представляти інтереси працівників, вести колективні переговори тощо (Конституція та законодавство України це гарантує загалом). Профспілки критикують Education International і European Trade Union Committee for Education - ETUCE за слабкий соціальний діалог, обмеженість механізмів впливу і труднощі з колективним договором у переважній частині секторів (частина законодавства реформується, і профспілки в Україні навіть висловлювали занепокоєння щодо нових норм, що можуть послабити їхні повноваження). Під тиском війни та руйнування економічної інфраструктури частина здібності профспілок мобілізувати масові дії була обмежена (Міжнародна організація праці відзначала виклики у відновленні діяльності).
Після початку повномасштабної війни працівники опинилися перед додатковими викликами. Лібералізація трудових норм з грудня 2021 – березня 2022 рр. дозволила бізнесу значно розширити можливості звільнення і відмови від повноцінної оплати праці. Зокрема, законодавство дозволило збільшити робочий тиждень до 60 год, автоматично призупиняти трудові контракти без виплат і навіть запроваджувати «1-годинний робочий день» з пропорційним зменшенням зарплат. Ці кроки уряду покликані були дати гнучкість економіці, але водночас захищають здебільшого інтереси лише роботодавців, бізнесменів і багатіїв. Працівники медичної галузі та сфери послуг у воєнний час виявилися змушеними працювати у критичних умовах, часто за мінімальну зарплату (у 2022–2023 рр. – близько $130–150), без належної соціальної підтримки.
Таким чином, через тиск крупних власників та відсутність жорсткого нагляду працівники мають мало можливостей домогтися дотримання своїх прав. Неодноразово фіксувалися випадки неофіційного працевлаштування, невиплати лікарняних чи відпускних, залякування активістів. Висновки міжнародних експертів (Дердждеп США і Ukraine Solidarity Campaign) свідчать: для побудови сильнішої економіки Україні потрібні саме посилені трудові права і механізми контролю над великим бізнесом, що могли б врівноважувати вплив олігархів.
Монопольне становище провідних компаній є наочним наслідком олігархічної моделі. За даними європейських аналітиків, концентрація у стратегічних секторах – напр., цементній чи тютюновій – призвела до різкого зростання цін та обмеження конкуренції. Так, один транснаціональний концерн контролює близько 46% ринку цементу, а дві компанії разом мають понад 90% українського ринку будматеріалів. . В таких умовах невеликі виробники фактично витісняються: зростають бар’єри входу, відсутня ефективна реакція Антимонопольного комітету, а будівельні проєкти коштують дорожче, ніж могли б.
У багатьох сферах власники «холдингів» неформально диктують правила. В енергетиці, наприклад, конгломерат Ріната Ахметова (ДТЕК) охоплює шахти, електростанції й мережі, утворюючи вертикально інтегровану систему з високими бар’єрами для незалежних гравців. Подібна ситуація й у сфері переробки сировини та продажу пального. Як наслідок, ціни на комунальні та виробничі послуги залишаються стабільно високими, а влада не може оперативно змусити монополістів полегшити умови для споживачів чи малого бізнесу. Відсутність конкуренції гальмує розвиток малих та середніх підприємств, які не витримують тиску та не можуть конкурувати з ресурсами крупного капіталу.
Не ДТЕКом єдиним - один із найважливіших громадських транспортів в Україні, маршруштне таксі, зазвичай належить саме приватним підприємствам, що дозволяє їм крутити цінами на проїзд як їм завгодно, відтак нещодавно на більшості маршрутках ціна була підвищена з 15 до 20 грн.
Гучна історія сталася із співзасновником monobank Олегом Гороховським. У березні 2026-го він у мережі опублікував фото клієнтки, заявивши, що за нею нібито видно «російський прапор». Невдовзі жінка спростувала ці звинувачення, пояснивши, що насправді за її плечима був прапор Словенії. Цей інцидент привернув увагу до порушення банківської таємниці та персональних прав. Monobank — приватна структура, але з огляду на вплив її власників (технопідприємців із високим рейтингом) ситуацію сприйняли як ілюстрацію того, як багатії можуть використовувати свої ресурси та публічні медіа для приниження звичайних громадян. Підручний адвокат Гороховського - адвокат та партнер VB Partners Денис Шкаровський, який представляє інтереси Універсал Банку (що спрівпрацює з monobank), заявив закид про те що згідно експертизи прапор все ж російський.
Із широкими засобами впливу пов’язують і заяви владних кіл: іноді складається враження подвійних стандартів. Наприклад, є численні публічні заклики «відправити воювати дітей олігархів». Частина суспільства вважає, що справедливість неможлива доти, доки сини олігархів безкарні і рішення масово ухвалюються на користь найбагатших. Існує нерівність й через броні для критичних працівників і корупцію.
Необхідність утримувати достатню кількість військ для бойових дій на передовій в Україні, щоб запобігти просуванню Росії та поставити під загрозу український суверенітет, водночас дотримуючись демократичних принципів та прав людини для протидії російському авторитаризму, створила складний політичний баланс, що призвело до сильної внутрішньої політизації та суперечок. Зазвичай, бажання невоювати з’являється через некомпетентне командування (про що пише праця "Ukraine's Wartime Democrats Battle Conscription Crisis" і стаття “Мобілізація: що відлякує і що мотивує. Опитування Info Sapiens на замовлення Texty.org.ua“).
25 лютого 2026 року Офіс Генерального прокурора спільно з ДБР та СБУ повідомили про чергову хвилю викриття схем незаконного уникнення мобілізації військовозобов’язаними. Наприклад, була затримана сімейна лікарка, яка за $6000 оформлювала фіктивну 3 групу інвалідності здоровому пацієнту для виїзду за кордон, був затриманий офіцер ТЦК за $6000 обіцяв обмежено придатний статус та фіктивну повістку, а за $20 000 — бронювання. Згідно журналістських розслідувань, стало відомо про такі хабарницькі схеми як “продаж повісток”, “оновлення даних за гроші”, “служба по блату”. У системі Міноборони України, за їхніми ж даними, розглядаються десятки/сотні звернень щодо корупції. За даними Омбудсмена України було 5000 звернень за 10 місяців щодо порушень прав під час мобілізації. Згідно з звіту Сухопутних сил із 218 кейсів підтвердилося лише 9%, а 91% - виявилися фейками або маніпуляціями. І це зрозуміло, оскільки російська пропаганда робить величезний внесок у розгойдування внутрішніх проблем в Україні. Підтверджено, що існують схеми ухилення через хабарі і нелегальний виїзд за гроші.
В 2023 році ДБР повідомило про підозру в незаконному збагаченні на 188 млн грн члену Одеського ТЦК Євгену Борисову, знайдено нерухомість в Іспанії та люксові авто. Це стало підставою для масштабних перевірок усіх ТЦК. В 2026 офіцера ТЦК затримано в Київській області за отримання $4000 хабара за «допомогу» в уникненні мобілізації.
Скарги на умови утримання в ТЦК і збірних пунктах регулярні: переповненість, антисанітарія, відсутність нормального харчування/меддопомоги, утримання без законних підстав.
Блогерка Раміна Есхакзай в жовтні 2025-го показала розподільчий центр для мобілізованих у Києві на ДВРЗ, де чоловіки після проходження ВЛК тижнями перебувають без зв’язку в умовах, схожих на колонію, серед них є наркозалежні та безхатченки, а здорових забирають одразу; авторка критикує нелюдські умови, закликає до прозорості використання бюджетних коштів і вимагає забезпечити гідні умови для майбутніх військових. Після її повідомлення розподільчий центр закрили.
Ще один прояв соціальної нерівності – відчуття безкарності частини бізнесу та криміналітету. Українці фіксують випадки, коли звинувачувані у тяжких злочинах особи виявляються за кордоном під приводом «робочої поїздки» або родичів посадовців, тоді як пересічні громадяни зіткнуться з фактом призначених санкцій і блокувань поїздок. Такі історії живлять недовіру до правоохоронної системи і влади загалом.
В Україні Коефіцієнт Джині (це стандартний показник нерівності доходів (0 = абсолютна рівність, 1 або 100 = абсолютна нерівність)) був 25,6 у 2020 році (за оцінками World Bank, FRED, CEIC). Це нижче середнього по ЄС (~30) і свідчить про відносно рівний розподіл доходів порівняно з багатьма країнами. Після 2022 року сталося різке зростання через нерівномірні втрати доходів (більші серед нижчих верств), падіння реальних пенсій та трудових доходів. Відтак в 2025 Коефіцієнт Джині впав до приблизно 0,50%. Це вказує на суттєве погіршення.
Статистика показує, що доходи зростали, але це не завжди зменшувало бідність, оскільки зростання нерівності доходів може перекреслювати ефект росту доходів. Дослідження показують значні регіональні розбіжності в Україні: різні області мають різні рівні виробництва, доходів, зайнятості, інвестицій та державних витрат. Частина державних витрат концентрується у великих містах (наприклад, Київ), що поглиблює нерівність із периферійними регіонами. За оцінками досліджень, військова агресія та інші виклики посилили нерівності в доступі до освіти, охорони здоров’я та соціальних послуг. Частини економіки (наприклад, технологічний та фінансовий сектори) мають вищі доходи, ніж сільське господарство чи традиційні галузі. Хоча прямі статистичні дані по Україні в загальнодоступних джерелах обмежені, соціологічні дослідження загалом виділяють нерівність за освітнім рівнем та віком у доступі до престижних робіт і доходів і нерівність у соціальному статусі та можливостях соціальної мобільності.
В Україні зберігаються риси «гібридної диктатури багатіїв», де вирішальну роль грають великі капітали. Олігархи контролюють ключові сфери економіки і мають прямий доступ до політичних рішень. Попри дії окремих урядових програм (наприклад, «антиолігархічного» закону 2021 р.), реальна зміна ситуації вимагає посилення регуляції і контролю.
Ігор Смілянський (голова Укрпошти, в лютому 2026) назвав людей, які працюють “за мінімалку” - «хворими на голову» (сказавши що «в країні мільйони вакансій»). Його зарплата — понад 11 млн грн/рік. Скандал стався на тлі критичного фінансового стану «Укрпошти».
Багато питань також викликало ухвалення Верховною Радою України бюджету на 2026 рік. Мінімальна зарплата українців зросла всього на 647 грн, однак народним депутатам були збільшені виплати на 120 000 грн, від чого тепер у кожного нардепа щомісяця буде 200 000 грн на роботу з виборцями, утримання приймальні та інше. У цьому ж бюджеті не передбачили навіть мінімального підвищення грошового забезпечення для військових. Очільниця парламентського бюджетного комітету Роксолана Підласа це виправдала відсутністю грошей.
Висновки
Є чіткі докази концентрації багатства, системних каналів впливу (фінанси, медіа, нерухомість), а також інституційних механізмів, що дозволяють багатим акторам впливати на політику й економіку. Це відповідає визначенню «гібридної» влади — поєднання формальної демократії з непрямим контролем еліти.
Мільярдери купують вибори (наприклад, за деякими оцінками мільярдери пожертвували більш ніж $5 млрд з 2015 року). У глобальній політиці КНР та Трампістські США використовують економічну силу, не дивлячись на те, що КНР представляє себе як “анти-капіталістичну“ і “анти-олігархічну“ силу. Вони (Трампістські США, КНР і Рашистська Росія) дійсно критикують західний капіталізм, проте самі тримають тісний зв’язок із плутократією всередині: багаті донори впливають і там, і там, про це, наприклад, пише як Oxfam так і Інститут земельної політики Лінкольна. Мільярдери впливають на міжнародні важливі організації як ООН та G20 через “внески”. Статки мільярдерів зросли до $18.3 трлн у 2025. Нерівність очевидно загрожує демократії.
Багатії мають непропорційно великий вплив на політичні рішення (через фінансування кампаній, лобіювання, контроль медіа), про що можна почитати в праці “Testing Theories of American Politics: Elites, Interest Groups, and Average Citizens“ і статті “Boom time for US billionaires: why the system perpetuates wealth inequality“. Глобальне збагачення верхівки йде випереджаючими темпами – лише у 2024 році 2 трлн дол. додалося до капіталу мільярдерів світового рейтингу, тоді як добробут широких мас майже не змінився. Багаті кола підтримують політики і закони, вигідні собі, відмовляючись від багатьох суспільних послуг чи справедливого оподаткування, про що пише праця “The Science of Power: Billionaires, Elites, and Social Mobility“ і стаття “How are billionaire and corporate power intensifying global inequality?“. Нарешті, порушення прав безнаказне – суди частіше карають бідних, тоді як багатії лише зрідка несуть наслідки за сумнівні дії.
Концентрація капіталу у руках малої кількості осіб та великих корпорацій послаблює економічну рівність: багатії все активніше диктують податкові, трудові та регуляторні правила, перетворюючи свій капітал на політичний вплив, про це можна прочитатти в статті “Does wealth inequality matter for growth? The effect of billionaire wealth, income distribution, and poverty“ і в статті “Billionaire wealth jumps three times faster in 2025 to highest peak ever, sparking dangerous political inequality“. По-друге, влада власників медіа й платформ зменшує простір для альтернативних поглядів: приватні компанії модифікують алгоритми «по власним інтересам», що має потенціал впливати на суспільні настрої. Однак відзначимо: реальні утопії олігархічної панівності далеко не гарантовані – міжнародні інститути й демократичні механізми поки що зберігають хоча б мінімальний контроль (наприклад, постійний суспільний спротив тиранії: протести, правозахисні ініціативи тощо). Крім того, деякі авторитарні уряди (США при Трампі, Росія чи КНР) дійсно критикують західний капіталізм, проте самі тримають тісний зв’язок із плутократією всередині: багаті донори впливають і там, і там, про що пише Oxfam, праця “Data Drain: The Land and Water Impacts of the AI Boom“, праця “The Nexus of Money and Political Legitimacy: A Comparative Analysis of Democracies and Non-Democracies“, стаття “How billionaires took over American politics“, стаття “Trump’s ‘pay-to-play’ politics fuel a ‘new gilded age’, experts say“, стаття “Trump donors eye potential bonanza if US succeeds with Greenland land-grab“, праця “Trump 2.0 and the New American Oligarchy“, стаття “How Putin's Oligarchs Got Inside the Trump Team“, праця “Complex Systems of Secrecy: The Offshore Networks of Oligarchs“.
Поєднання наведених факторів створює ефект системної переваги капіталу над працею і демократією, про це пише Springer і праця “Public Capital and the Labor Income Share“. Можна казати прямо, ми всі живемо у світі під лозунгом - «перемагає той, хто багатіший»: економічні рішення орієнтовані на збагачення уже заможних, а не на рівні можливості для всіх, про що пише праця “Is Economic Inequality Really a Problem? A Review of the Arguments“ і праця “Does economic inequality undermine political equality? Testing two common assumptions“. Без реформ (зокрема прогресивного оподаткування, посилення свободи профспілок, гарантій соціального забезпечення) ця тенденція загрожує поглибленням соціальної нерівності і політичної поляризації, про що пише Єврокомісія і Cato Institute.
Сучасна гібридна диктатура багатіїв не є метафорою, а є реальним, структурно оформленим режимом глобального управління. Вона базується на трьох стовпах: безпрецедентній концентрації капіталу, технологічному контролі над життям і працею (технофеодалізм) та системній безкарності еліт, яка купується через філантропію та політичний вплив.
Наслідки цієї диктатури є катастрофічними для людства. Покоління зумерів стає першим за десятиліття, яке має менше шансів на успіх, ніж їхні батьки, чи старші родичі, опиняючись у пастці низькооплачуваної праці, житлової кризи та зруйнованих соціальних гарантій, про що пише Всесвітній економічний форум і звіт “New research finds Gen Z’s average job stint is 1.1 years - but it’s not…“. Поширення мізогінії, расизму та ненависті через контрольовані мільярдерами медіа та порноіндустрію служить інструментом розділення суспільства, що унеможливлює колективний опір.
Світ справді скочується в прірву, де панує принцип “перемагає найбагатший”. Це не просто економічна криза, а цивілізаційний виклик, який вимагає негайної та радикальної відповіді: від запровадження глобальних податків на багатство до відновлення реальної сили профспілок та демократичного контролю над технологіями. Без цих кроків гібридна диктатура остаточно перетворить планету на сукупність цифрових вотчин, де людська гідність буде остаточно принесена в жертву максимізації олігархічної ренти. Про це нас попереджали Oxfam, Oxfam Canada і The Beatiful Truth.
Що можна зробити?
Якщо відкинути очевидний спосіб у вигляді революції, і “винести багатіїв на вилах“ - що б об’єктивно могло б допомогти. Є інші способи “розрулити“ гібридну диктатуру багатіїв, зокрема тиснути на владу ваших держав, заради:
Підвищення прозорості влади і фінансів. Необхідно обмежувати «зворотні зв’язки» між великими фінансовими донорами та політиками: введення жорстких лімітів на внески, розширення публічних реєстрів лобістських контактів та доходів від медіа дозволить зменшити неформальний вплив олігархів.
Підсилення трудових прав. Оновлення трудового законодавства і реформа профспілок можуть відновити баланс між капіталом і працею. Наприклад, ослаблені норми повинні бути замінені реальними санкціями за невиплату зарплат і вимагання надурочних. Світовий досвід показує, що сильні колективні угоди забезпечують зростання середньої зарплати й зниження нерівності.
Регулювання технологічних лідерів. Монополізації цифрових ринків протистояти складно, але можна ввести міжнародні норми щодо великих дата-центрів: обмеження субсидій чи спеціальні екологічні податки на енергоспоживання та водозабір для великих ЦОД (data centers) допоможуть компенсувати соціальні витрати. Крім того, вимагається захист персональних даних та вимоги до прозорості алгоритмів (щоб зменшити нерозбірливе просування контенту).
Соціальні програми і житло. Держава може частково повернути колишні інструменти соціальної підтримки: напр., програми пільгового кредитування чи соціального житла для робітників, які не можуть самі накопичити на квартиру. Житлові субсидії і програми кредитування посилять середній клас. За потреби варто вивчати практики планової забудови (наприклад, ідеї змішаної власності), аби хоча б частково знизити вплив ринку на доступність житла.
Бойкоти. Бойкот — це форма економічного тиску через відмову від споживання. Вони можуть змушувати компанії змінювати поведінку: після 2022 року, тобто після початку повномасштабного вторгнення росії та білорусі в Україні та вчинення геноциду українців росіянами, сотні компаній пішли з РФ під тиском суспільства і репутаційних ризиків, дослідження показують, що «добровільні корпоративні санкції» підсилюють державні санкції. У демократичних країнах понад 70% людей підтримують бойкоти компаній у політичних питаннях. Бойкоти працюють, якщо вони масові, довготривалі і добре організовані.
Страйки. Страйки прямо впливають на економіку: хоч це і не найкращий приклад, але, наприклад, страйки українофобних і проросійських оганізацій на кордоні Польща–Україна спричинили приблизно €24,8 млн збитків для бізнесу. Страйки ефективні, бо вони б’ють по прибутку — головному інтересу бізнесу.
Протести. Вони не завжди дають швидкий результат, але вони змінюють політичний порядок денний і змушують владу реагувати (особливо в демократіях). Протести — це інструмент довгострокового тиску, а не миттєвого ефекту.
Відмова від великих компаній. Підтримка малого бізнесу може зменшувати концентрацію ринку, створювати локальні економічні альтернативи і підвищувати конкуренцію. Хоч і великі компанії дешевші через обсяги виробництва, енергетика, транспорт, IT — часто контролюються великими гравцями і навіть «малий бізнес» може залежати від великих корпорацій. Тому й потрібно підтримувати малий бізнес - щоб “змінити гру”.
Відмова від ШІ. ШІ-інфраструктура (дата-центри) справді споживає багато електроенергії і використовує воду для охолодження, що абсолютно шкодить нашій планеті.
Comments
Post a Comment